Легенда про святого Миколая



Нічого не бракувало малому Миколі - ні гарної одежі, ні смачної їжі. Та він був сирота, бо рано вмерли тато й мама. Хлопчик ріс під опікою чужих людей. Часто виходив він на вулицю зі свого гарного будиночка і грався з дітьми. Це були діти вбогих батьків і жили в темних, глиняних хатах, спали на долівці і нерідко йшли голодні спати. Часто траплялось, що їх батько не заробив навіть на шматок хліба для них. Жалів їх Микола і не знав, як їм допомогти.

Був у Миколи старий учитель, що вчив його молитися, читати і писати. Одного разу читав він разом із учителем Св. Письмо. "Коли ти робиш добро, то нехай твоє правиця не відає, що робить лівиця..."

Микола замислився.

Як це розуміти? - спитав учителя.

Коли робиш добре іншому, то не треба про це нікому оповідати. Краще не хвалитися своїми добрими вчинками.

Була пізня осінь. Микола знав, що багато діток його околиці сидять у голоді й холоді. Он родина старого Олександра. Мати лежить хвора, у Петруся нема постільців, а сьогодні вранці він бачив, як мала Софійка збирала на дорозі ломаччя, бо не було чим затопити в печі.

Ввечері Микола тихесенько, щоб слуги не бачили, побіг до комори, набрав у торбинку муки, налляв пляшечку олії, набрав повні кишені яблук та сухих слив, у дров'янику набрав кілька товстих полін, а у своїй скрині відшукав пару теплих панчіх та нові постільці. Все це склав у велику торбу і сховав під своє ліжко.

Коли прийшла йому пора йти спати, він попрощався зі своєю старою нянею Аникією та вдав, що засинає. Перехрестила Аникія Миколу, причинила двері та й пішла у свою кімнату. Тихесенько, як мишка, вислизнув Микола з ліжка. Накинув на себе кирею, взяв торбу з харчами і підійшов до хатини старого Олександра.

Пробрався до порога, положив торбинку та й побіг назад. Ніхто не побачив, як Микола повернувся. Всі спали. Вранці старий Олександр знайшов торбу коло свого порога і не міг натішитись дарунками. Хто це міг зробити і кому дякувати, не знав.

З того часу Микола часто робив такі дарунки бідним у своїй околиці. Люди молили Бога за невідомого, що допомагає їм, а ніхто не догадувався, що то був Микола. Миколині слуги стали помічати, що зникають харчі, одежа та паливо з комор і стали пильнувати Миколиного добра. Одного разу, коли Микола тільки навантажив торбу та вийшов зі свого подвір'я, старий слуга наздогнав його, бо думав, що то злодій. І так стало відомо, що вже кілька місяців хтось дає бідним дарунки.
Минули роки, виріс Микола, вивчився і не хотів зберігати свого майна. Віддав усе бідним людям, сам став священиком і скрізь чинив тільки добро. За це Господь дав йому силу творити ще більше і більше добра. Він лікував хворих, допомагав в'язням. Всі знали і любили Миколу, а коли він вмер, то причислили його до святих. З того часу всі згадують святого Миколу, свято його відносять до зимового місяця грудня та в честь його в цей день роблять дарунки і то роблять їх так, як колись Микола складав дарунки бідному Олександрові.

Дивиться з неба святий Микола на людей і серце його радіє, як і тоді, коли він ще жив на землі. Коли хтось хоче дістати подаруночок і своєю поведінкою заслужив на це, то може помолитись до святого Миколи, а він напевно послухає і передасть це прохання батькам чи друзям того, хто просить. А вони це, звичайно, виконають, але так, як і святий Микола, - покладуть даруночок, щоб ніхто не бачив. А десь далеко в небі у ту ніч ви почуєте срібні дзвіночки: на санчатах їде святий Микола і заглядає в кожне віконечко, чи не забули дати подарунки всім його любим діточкам! А як забули, то нагадує їхнім батькам. Але ніхто, ніхто не повинен бачити, як ці дарунки готуються.

Їдуть санчата поміж зірочками, переїжджають із хмарки на хмарку, дзвоники ніжно дзвонять, а старий місяць весело посміхається. Він знає, що в цю ніч всі мусять бути щасливі! І ті, що роблять подарунки, і ті, кому їх роблять.

Бо найбільше щастя в житті - це робити добро.

Життя та діяння святителя Миколая, архієпископа Мирликійського, чудотворця



Батьки святого Миколая Чудотворця звалися Феофан і Нонна, мешкали вони в місті Патари, в давній Ликії. Походили зі шляхетного роду, були людьми заможними та поважними, проте, як благочестиві християни, уславилися вони не походженням і багатством, а милосердям до бідних, добрими справами, чесністю та побожністю. Але Господь послав у їхнє життя тяжке випробування: не мали вони дітей. Минали роки, подружжя старіло, та не давав їм Бог нащадка. Як Єлизавета й Захарія, батьки Івана Хрестителя, молили Феофан і Нонна дарувати їм дитину, обіцяючи - чи син то буде, чи дочка - присвятити своє дитя на служіння Богові. І вислухана була молитва їхня -по багатьох роках безпліддя народила Нонна сина. Ще при народженні своєму явив святий перше чудо своє - від усіх недуг зцілена була його мати, а проте більше дітей не послав доброчесному подружжю Господь.

Й одразу по народженні довгожданого первістка було явлене Феофану та Нонні, що особливого сина дарував їм Всевишній, що від материного лона посвячене дитя Богові. Найперше, коли вибирали ім'я для немовляти, вказано було, щоб назвали сина Миколаєм. У перекладі з грецької мови це слово перекладається, як "переможець народу". Здивувалися батьки, що саме так мають наректи посвяченого Богові сина: хіба ж він воєначальником буде, що має зватися "переможцем народу"? І відкрито їм було, що воювати він буде не мечем, а добрими ділами та молитвою, і перемагатиме цією Божою зброєю зло у людських серцях.

Друге диво-знамення, яке явив Господь на незвичайному дитятку, полягало в тому, що під час Таїнства Хрещення, немовлятко саме простояло в купелі аж три години.

Третє диво полягало в тому, що по середах і п'ятницях малюк дотримувався посту - аж до смерку в ці дні не брало дитя молока з материних грудей.

Натхнені цими знаками Божими, подружжя усі сили віддало доброму вихованню сина, навчаючи його любові до Господа й Церкви та власним життям показуючи приклад благочестя.

За даром Святого Духа хлопчикові легко давалося шкільне навчання, і він швидко опанував книжну премудрість свого часу. Особливо йому подобалося читати Святе Письмо - цілими дням він міг сидіти за сувоєм, молячись і вивчаючи Слово Боже.

В цей час єпископом у Патарах був дядько святого Миколая, також на ім'я Миколай. Зауваживши, що його племінник залюблений у Священне Писання, багато часу проводить у молитві й відзначається побожним життям, запропонував батькам узяти юнака до себе. Хоч і шкода було Феофану та Нонні розлучатися з сином, вони пам'ятали про свою обіцянку посвятити сина Богові, то ж радо пристали на братову пропозицію. Кілька років прожив юний Миколай із дядьком, по змозі навчаючись церковному служінню. Спершу був читцем у храмі, потім дияконом і врешті був посвячений у пресвітери. Під час здійснення Таїнства Священства було від Духа Святого явлене єпископу Миколаю таке пророцтво: "Ось, браття, я бачу нове сонце, що сходить над усіма кінцями землі, воно принесе потіху багатьом зажуреним. Блаженна отара, що матиме такого пастиря! Гарно він пастиме душі заблукані, поведе їх на пасовиська благочестя, а для всіх, хто в біді, буде швидким помічником".

Незабаром так сталося, що єпископ Миколай мусив у справах Церкви вирушити в далеку подорож - до Палестини, і всі справи Патарської єпархії на час від'їзду він доручив саме своєму небожеві, бо хоч він був і наймолодшим священиком, проте наймудрішим у всій громаді.

Молодий пресвітер добре давав раду новим обов'язкам, сумлінно виконуючи покладений на нього послух. У той час померли Феофан і Нонна, залишивши синові чималі статки. Святий Миколай вирішив з усього свого багатства послужити вбогим і нужденним.

Про його благодіяння розповідають таку історію.

Мешкав на той час у Патарах чоловік, у якого було три доньки-красуні. Був він дуже багатий, та раптом через ряд прикрих обставин водночас втратив усі свої маєтки. Не було в його родині грошей навіть на те, щоб купити поїсти. І втратив він у цій скруті віру в Боже милосердя. Від відчаю зважився той чоловік на злочин - продати своїх трьох доньок до будинку розпусти, а вони якраз стали на порі, щоб на виручені кошти прогодувати решту родини. Так би він і зробив уранці, але ввечері під час молитви відкрив Господь у видінні пресвітеру Миколаю злочинний задум того чоловіка. І вирішив святитель запобігти гріхові. Він узяв торбинку з золотими монетами й опівночі, коли всі вже спали й не могли бачити його доброго вчинку, підійшов до халупи, де мешкала та родина, й у відчинене вікно вкинув гаманець. Прокинувся чоловік вранці, дивиться - а під вікном торбина золота. Побачив він, що Господь ніколи не залишає своїх дітей напризволяще, у найбільшій скруті посилає рятунок, читає усі помисли людські й від гріха вберігає. Розкаявся у злочинному намірі своєму. А на отримані гроші віддав старшу доньку заміж - тих грошей вистачило й на посаг, і на весілля. Побачив святий Миколай, що його благе діло принесло належні плоди й за кілька днів знову вночі приніс повен гаманець золота й кинув у прочинене вікно. Здивувався і втішився той чоловік, знайшовши на ранок ще одну торбу грошей. На них справив весілля для середньої дочки. І став він просити в Господа, щоб дозволив йому побачити свого благодійника. Задля цього кілька ночей не спав, а чував у молитві. Й незабаром прийшов утретє святий Миколай і вкинув торбинку золота у прочинене вікно тієї хижки. Побачив те той чоловік, вибіг надвір і наздогнав таємного добродія. Як же він здивувався, виявивши, що їхнім благодійником був молодий священик. Низько вклонився чоловік святому Миколаю та розповів йому про те, як через ці гроші Бог порятував його від страшного гріха й допоміг влаштувати життя родини. Святитель поблагословив його й узяв обіцянку, не виявляти нікому вчиненого добродійства.

Невдовзі повернувся зі своєї подорожі єпископ Патар і святий Миколай попросив у дядька дозволу й самому з'їздити до Палестини, щоб на власні очі побачити країну, в якій жив Спаситель. Такий дозвіл йому було дано і молодий священик вирушив у мандрівку до Святої Землі.

Під час подорожі спіткала корабель буря на морі й матроси вже зневірилися в тому, що пристануть коли-небудь до берега. Але дізналися, що пливе на кораблі їхньому священик, і прийшли до святого Миколая з проханням, аби він помолився про милість Божу до них, і по молитві святого буря стихла. Наступного дня один з молодших матросів зісковзнув Із мачти впав і розбився, але по молитві святого Миколая Господь воскресив юнака. Тож до кінця подорожі багато з тих, хто на кораблі був, увірували в Спасителя.

Прибувши до Єрусалиму, паломник дуже засмутився, бо повно в ньому було язичницьких капищ: на місці зруйнованого Єрусалимського Храму стояв храм Юпітера Капітолійського; там, де була Голгофа, височіла статуя Венери... Обійшовши все місто, святий Миколай знайшов лише одну християнську церкву - за переданням це була та горниця, де зійшов Дух Святий на апостолів, але доки благочестивий пресвітер дістався до неї, запала вже ніч і храм був зачинений. Засмутився святий Миколай і вирішив прийти наступного дня сюди помолитися, та раптом двері самі відчинилися й він зміг зайти до середини. І коли він молився великі мир і радість зійшли на нього, йому захотілося назавжди зостатися у Святій Землі, проте голос Божий наказав святителю вертатися до Ликії.

Якщо їдучи до Палестини, святий Миколай зійшов на корабель до чесних і порядних моряків, то на зворотній дорозі потрапив він до шахраїв - вони схотіли пограбувати подорожнього та продати в рабство. Але Бог не допустив того, здійнявся вітер і корабель, що мав плисти за злочинним задумом аж на інший кінець Римської ойкумени, приплив таки до Ликії, як й обіцяли спершу нечестиві матроси своєму пасажирові. Злякалися вони суду та кари, та святий не звертався до суду, але поблагословивши їх і застерігши від злих вчинків на майбутнє, відпустив з миром. А сам не вертався у Патари, але рушив до Сіонського монастиря, недалеко від міста. У тихій келії в молитовних роздумах мріяв чоловік Божий провести все життя.

Минуло кілька років й одного ранку під час молитви почув молодий чернець голос Божий: "Це не та нива, на якій Я чекаю від тебе плоду. Повертайся до людей, щоб прославити ймення Моє". Завжди слухняний Господу, того ж дня рушив Миколай до Мири - великого міста, столиці Ликії. Там він жив, ніби жебрак на вулиці, коло храму, і щодня приходив на Службу Божу.

У цей час помер архиєпископ Ликійського краю і для вибрання нового архиєпископа зібралися в Мирах всі єпископи Ликії. Довгий час вони радилися перебираючи багато гідних кандидатур, але ніяк не могли прийти до остаточного рішення. Врешті вирішили молитися, щоб Господь Сам указав на того, хто найвірніше буде служити Богові на цій посаді. І вислухав Господь їхню молитву - перед найстарішим із тамтешніх єпископів постав ангел і наказав йому стати в притворі такого-то храму та пильнувати: хто першим прийде на вранішнє богослужіння, той і є поставлений від Бога архиєпископ Ликії, а зватимуть його Миколай. Старий архієрей розповів зібранню про своє видіння і рушив до храму, а решта продовжили палку молитву про мудрість Божу.

Настав час ранішнього богослужіння і святий Миколай прийшов, як завжди, до храму. На порозі його зупинив старенький священик і спитав: "Як твоє ім'я?" Молодий чоловік уклонився і відповів: "Миколай". Той узяв його за руку і привів на зібрання єпископів. А в цей час, попри те, що на дворі стояла ніч, по всьому місту розійшлася вість про дивовижне обрання архиєпископа, й багато християн рушили до храму, аби побачити та привітати обранця Божого. Старший із єпископів поставив Миколая посеред храму й мовив: "Прийміть, браття, свого пастиря, що його помазав Святий Дух і йому доручив керувати вашими душами. Не людське зібрання, а суд Божий поставив його".

Коли святий дізнався, що його покликали для того, аби виявити йому таку честь - очолити Церкву Ликії, то злякався і став просити відпустити його, мовляв він ще молодий і негідний того. Але єпископи не погодилися на те, бо знали, яка воля Божа. Незабаром привидівся святому Миколаю сон, що Сам Спаситель простягає йому Євангеліє прикрашене золотом і перлами. За кілька днів молодого священика рукопоклали в сан архиєпископа Мирлікійської Церкви.

За кілька років почалися страшні гоніння на християн Римської імперії. Імператор Діоклетіан у перші роки свого правління навіть симпатизував християнам, охоче брав їх на службу й до свого двору, поважаючи їхню сумлінність, чесність і вірність. То ж за кілька років віра Христова в країні поширилася і зміцніла. Це занепокоїло багатьох язичницьких жерців і вельмож на чолі з Галерієм, підступами й наклепами вони відвернули Діоклетіана від християн при його дворі, а потім переконали його в тому, що вірні Христові готують змову проти імператора. Так почалися останні й найлютіші гоніння в історії давньої Церкви.

Святий Миколай, як і більшість вірян його пастви, потрапив до темниці. Там він, хоч і сам терпів голод і страждання, укріпляв у вірі своїх духовних дітей. Багато з них завершили свій життєвий шлях як мученики. Проте самого архиєпископа римський намісник не стратив, справедливо вважаючи, що бачити, як страждають його підопічні, буде для служителя Божого найбільшою мукою.

311 року імператор Галерій, картаючись тяжкою хворобою, видав наказ про припинення гонінь на християн, аби вони молилися до Бога про звільнення від хвороби свого колишнього мучителя.

Випустили з в'язниці й архиєпископа Мирликійського. Час гонінь, що подарував Церкві багатьох святих мучеників, приніс і багато біди. Доводилося відбудовувати поруйновані вщент храми; відновлювати звичний порядок богослужінь, порушений понад десятилітнім періодом підпілля; допускати до покаяння тих, хто виявився слабким у вірі й через страх страждань зрікся Церкви; давати прихисток тим, хто за віру був у рабстві на шахтах або галерах. А крім того, готувати до хрещення сотні новонавернених язичників, що тільки приходили до віри Христової.

Та знову прийшли гоніння. Співправитель Костянтина Ликіній, у владі якого був схід імперії, видав наказ про арешт служителів Церкви та закриття храмів. І знову опинився в темниці архиєпископ Мирликійський. Та цього разу час гонінь не був довгим і кривавим. За ним прийшов час радісного благовістя. 323 року разом зі звільненням святого Миколая з темниці дістали християни дозвіл на те, щоб зруйнувати великий храм Афродіти, який багато років був осередком блуду та розпусти в місті, а також сприяння у будівництві нових церков і монастирів.

А 325 року рушив святитель Миколай на Вселенський собор до міста Нікеї, на якому він разом з іншими єпископами Церкви мали укласти основні постулати віри Христової, які б відділили істинне сповідання від десятків єресей, що поширилися на той час. Там, у Нікеї, було укладено Символ Віри, що його щодня промовляють вірні як молитву й до сьогодні.

У той час, коли архиєпископ Миколай був у від'їзді, через неврожай настав голод у Мирах і не знали люди, де купити хліб. Тоді один купець мав везти зерно на продаж, він завантажив свій корабель і мав уже відпливати на ранок. Уночі з'явився йому в сні священик і мовив: "Не пливи туди, куди збирався, пливи у Мири. Ось тобі платня за хліб", і простягнув купцеві три золоті злитки. Прокинувшись, торговець побачив на своїй подушці ті три злитки й наказав скерувати свій корабель до Ликії. Прибувши в Мири, він віддав зерно змученим нуждою городянам і навіть відмовився від платні, сказавши, що йому вже заплатив один священик. Люди попросили описати того священика й дуже зраділи впізнавши в ньому свого архиєпископа, що наразі був у від'їзді.

Багато чудес учинив святий Миколай за роки свого служіння на чолі Церкви Ликії. Він визволяв із темниці несправедливо засуджених, мирив ворогів, рятував тих, хто потрапив у скруту, читаючи в людських серцях, стримував від гріха й навертав на істинний шлях. А його скромність і смирення, що доповнювали мудрість і посвяту служителя Божого, привертали до нього людські серця і були за добрий приклад.

До глибокої старості дожив святий Миколай та до останнього дня служив людям і Церкві Божій. А по його смерті тіло святителя лишилося нетлінним. Мешканці Ликії зберігали шанобливу пам'ять про свого пастиря, і розповіді про його побожне життя та чудеса ширилися по всьому християнському світу. Багато чудес звершив святий Миколай і по своїй смерті, нікому не відмовляючи в молитовному заступництві: рятував на морі, допомагав стражденним, зцілював хворих, захищав покривджених, навертав безбожних. Багато століть його мощі, аж до завоювання Мир сарацинами, зберігалися в цьому місті в Сіонському катедральному храмі. Аж доки на початку XI століття, аби не зазнати блюзнірського нечестя від завойовників, були перенесені до міста Бар, що в Італії.