Потім на одному березі Збручу розкинулася УРСР, а на другому - Польща. Тепер, слава Богу, і там і там – єдина й неділима наша держава. Кордон, який довгий час йшов по живому тілу України, відступив, як море.

Збруч неширокий. Тиха річка, поросла де-не-де вербами, а далі, якщо подивитися з мосту, - неозорі луки,  на яких масово мітингують гуси. На одному березі – Волочиськ, на іншому – Підволочиськ. Власне, розділяє їх лише оцей міст, по якому ходить міський автобус – спільний маршрут на два містечка. Його можна вважати й міжобласним, бо Волочиськ  – це Хмельниччина, а Підволочиськ – вже Тернопілля. Різниця й справді відчувається – наприклад у архітектурі. У Волочиську вона більш радянська – сталінський ампір, брежнєвський квазвіконструктивізм. У Підволочиську споруди вибагливіші - там збереглися й віденське бароко, і неоготика.

А колись…

В IX і X ст. місцевість належала до Київської Русі, пізніше – входила до Галицько-Волинського князівства. В другій чверті ХІV ст. увійшла у Литовське князівство. Вперше згадується в акті князів Збаразьких від 9 липня 1463 року.

В 1893 – 1894 роках у Волочиську проходив військову прикордонну службу російський письменник Олександр Купрін. Впізнавано описав роботу тутешньої митниці в оповіданні з промовистою назвою "Жах". В 1903 році у Волочиську арештовують і згодом ув'язнюють в київський Лук'янівській тюрмі Володимира Винниченка - за спробу перевезти через ту ж митницю революційні брошури.

В Першу світову війну Волочиськ - прифронтова зона. В 1914 році в заплаві Збруча австро-угорці завдали відчутної поразки російським військам. Пізніше, у квітні 1916 року на залізничному вокзалі Волочиська розташувався штаб російського генерала Алєксєя Брусилова, й саме тут він замислив і згодом втілив свій контрнаступ – «Брусиловський прорив». Операція завершилася тріумфом, хоча й ціною великих втрат, в основному українських солдат – масового гарматного м’яса кількох імперій.

Волочиськ вважається й останньою «мандрівною» столицею уряду Директорії під керівництвом Симона Петлюри. За договором з Польщею цю територія належала до юрисдикції радянської України, але фактично усе-таки перебувала під контролем УНР: 18 вересня 1920 року місто узяв генерал-хорунжий Армії УНР Юрій Тютюнник. Й лише 21 листопада 1920 року кавалерійська бригада Григорія Котовського разом з Червонокозачою дивізією Віталія Примакова змогли витіснити звідси війська Петлюри. Діячі УНР були змушені перейти за Збруч і залишити Україну, перебравшись в екзиль, тобто у Підволочиськ.  Відступ прикривав бронепотяг військ УНР «Устим Кармелюк».

В невеликому й по-радянському архаїчному краєзнавчому музеї Волочиська є куточок, присвячений Григорію Котовському, та чомусь не видно експозиції про генерала Тютюнника і той трагічний відступ.

Міст через Збруч… Нині сюди приїжджають фотографуватися весільні кортежі з Волочиська  й Підволочиська. Гарна традиція, об’єднуюча. Щоправда, він давненько не ремонтований, й бетонні перила де-не де вибиті або замінені пофарбованими дерев’яними.

Крок – і ти територіально в іншій області, часово - в іншому вимірі, і іншій країні. Мабуть, громадяни ЄС із таким самим фантомним відчуттям перетинають свої вчорашні й позавчорашні міждержавні кордони.

Волочиську розвішані умови відбору на фест-карнавал для дітей і підлітків «Пісенні хвилі Збруча».  Йдеться не просто про художню самодіяльність. Волочиськ, нібито не вельми відоме в Україні місто, вже спромоглося дати українській естраді кількох помітних зірок. Звідси родом і Народна артистка України Ольга Басистюк, і не менш народний Микола Мозговий – той самий, що співав про «Край Черемоша й Прута», хоча сам – звідси, з-над Збруча. Й навіть гламурна Надія Мейхер-Грановська, екс-«ВІА ГРА» – теж, виявляється, з Волочиська.