Територія сучасного Волочиська була заселена задовго до появи
перших письмових згадок. В околицях міста виявлено ряд археологічних
пам’яток різних епох. Це, зокрема, чотири поселення бронзового віку
(II-I тис. до н.е.) на берегах Збруча, одне з яких належало носіям
культури шнурової кераміки; поселення раннього залізного віку на
західній, північно-західній та північній околицях; кілька поселень доби
Київської держави XII-XIII ст. Назва міста, на думку
відомого українського історика XIX ст. Ісидора Шараневича, пов’язана з
дієсловом «волочити». Очевидно, на р.Збруч в ранньому Середньовіччі
існувала митниця, яку купці намагалися оминати стороною, аби не платити
податок. Вони змушені були перетягувати човни болотистим берегом,
волочити їх. Тому-то цей відрізок шляху був відомий як «волочище».
Перша документальна згадка про сільце Волочище (первісна назва
Волочиська) стосується 9 липня 1463 р., коли було підписано акт про
поділ спадщини між синами князя Василя Збаразького. Тоді поселення, що
входило до складу Колоденського ключа, перейшло у власність
наймолодшого сина Семена Васильовича. Первісно воно розташовувалося на
обох берегах Збруча, та незабаром правобічна частина відокремилася і в
документах з 1545 р. фігурує вже два поселення (сучасні Волочиськ та
Підволочиськ, районний центр Тернопільської області). Князь Владислав
Андрійович в 1557 р. отримав від уряду привілей на закладення тут
містечка. Збаразькі володіли ним з перервами до 1631 р., коли династія
по чоловічій лінії припинила існування. Після утворення Речі Посполитої
(1569 р.) адміністративно Волочиськ належав до Кременецького повіту
Волинського воєводства, був центром волості. Знаходячись на
сумнозвісному «Чорному шляху», містечко неодноразово зазнавало нападів
татарських орд.
Наступними власниками Волочиська були полонізовані та
окатоличені князі Вишневецькі. Дмитра Вишневецького як господаря
волочиського замку згадує в своїх подорожніх нотатках голандський
мандрівник Ульріх фон Вердум (1651 р.). Населення містечка брало участь
у визвольній війні українського народу під проводом Богдана
Хмельницького. Ще 1648 р. укріплення тут були спалені козаками, а після
Берестецької битви населення постраждало від карателів
С.Лянцкоронського.
Через певні родові обставини волочиська спадщина Вишневецьких
наприкінціXVII ст. перейшла до володінь київського воєводи
Ю.Потоцького. 1772 р. Волочиськ з околицями викупив за 1,7 млн. злотих
великий коронний маршалок, відомий політичний діяч та економіст
Фрідерік-Йозеф Мошинський, позашлюбний внук польського короля Августа
II від його фаворитки Анни Констанції Козель.
Містечку було надано право проводити щорічні ярмарки
напередодні свята Трійці. Зусиллями Ф.Мошинського тут побудовано нові
житлові споруди, волосний банк, костел, мануфактури, ґуральню, відкрито
фундушеве народне духовне училище, де навчалося 100 дітей. За 4 версти
на схід від містечка засновано маєток, який названо за іменем власника
Фрідріхівкою (сучасний центр міста та паркова зона відпочинку). Для
внутрішніх розрахунків з селянами карбувалися грошові жетони з латуні.
Рід Мошинських користувався гербом «Налеч», на щиті якого зображувалася
срібна хустина, зав’язана у вузол.
На управління Мошинського припадає період входження Волині до
складу Російської держави внаслідок трьох поділів Польщі. Половина
населених пунктів сучасної Волочищини стала частиною Подільської, а
інша – Волинської губерній (в т.ч.й Волочиськ). Кордон між Росією та
Австрією встановили по р. Збруч і Волочиськ стає прикордонним форпостом
аж до 1921 р. За особливим повелінням цариці Катерини II 1795 р. тут
відкрито сухопутну митницю першого класу, яка через півстоліття займе
одне з провідних місць в державі за обсягами товарообороту, особливо
експорту зерна (4-6 млн. пудів щорічно).
Серед власників містечка, нащадків Фрідеріка-Йозефа, слід
згадати полум’яного польського патріота Петра (Пйотра) Мошинського,
близького до масонських та декабристських кіл. Граф був особисто
знайомий з такими відомими особами, як А.Міцкевич, Т.Чацький,
П.Пестель, К.Рилєєв та ін. Волинський губернський маршалок Мошинський в
1826 р. був заарештований та засуджений до 10 років заслання за участь
в зібраннях польського Патріотичного товариства. Останні роки життя
провів в Кракові, де й був похований у Вавельському пантеоні. Його
дочка Юзефія змушена була в 1860 р. продати волочиський маєток своїм
знайомим Ледоховським, що володіли ним до 1918 р.
Цей період характерний бурхливим економічним зростанням Росії.
З 1870 р. Волочиськ стає вузловою станцією Південно-Західної залізниці,
цього ж року німецьким АТ «Збруч» тут збудовано цукровий завод.
З’являються в містечку дрібні підприємства легкої та харчової
промисловості, що належали поміщицькій родині чи орендарям.
Волочиськ з цього часу стає своєрідними ворітьми у Європу,
через які часто російська аристократія виїздила влітку відпочивати на
відомі курорти Карлові Вари, Баден-Баден тощо. Про це розповідається в
художній літературі (оповіданнях Чехова, Купріна).
З останньої третини XIX ст. у містечку квартирують частини
регулярної армії – Стародубський драгунський, Оренбурзький козачий, 45
Азовський та 46 Дніпровський піхотні полки. В останньому протягом
1893-1894 рр. служив у чині підпоручика майбутній класик російської
літератури О.І.Купрін. Пізніше, на основі волочиських вражень, ним
написана повість «Поєдинок» та півтора десятка оповідань. Із Волочиська
Купрін переписувався з петербурзьким літературним журналом «Русское
богатство».
Велику роль в житті містечка грала 19 Волочиська бригада
прикордонної сторожі, реорганізована в 1907 р. В радянський період на
її базі утворений 22 Волочиський прикордонний загін, який ніс службу аж
до початку Другої світової війни. В 1938 р. по Збручу збудовано
оборонні споруди 13 Проскурівського укріпрайону, що збереглися до
сьогодні і є цікавими фортифікаційними пам’ятками. Неформально усі
укріплення на західному кордоні СРСР називалися «лінією Сталіна».
Волочиськ став місцем перебування штабу Південно-Західного
фронту у період бойових дій Першої світової війни. В 1916 р. тут
проводилася нарада командуючих чотирьох армій, на якій генерал
О.Брусилов окреслив план стратегічної операції російської армії,
відомої згодом як «брусилівський прорив».
Під час Визвольних змагань 1917-1921 рр. містечко неодноразово
знаходилося в епіцентрі боротьби різних військово-політичних сил. У
вирі тих трагічних подій за нез’ясованих обставин був страчений
останній поміщик Лев Ледоховський. За однією із версій він став
прототипом одного з героїв незакінченого роману М.Островського
«Народжені бурею». В листопаді 1920 р. у Волочиську перебувала остання
тимчасова столиця уряду Директорії УНР на чолі з головним отаманом
С.В.Петлюрою. 21 листопада українська армія змушена була перейти кордон
під тиском радянських військ, що складалися з кавалерійської бригади
Г.І.Котовського та Червонного козацтва В.М.Примакова. Ця подія довгий
час вважалася останнім епізодом Громадянської війни.
Після заключення Ризького мирного договору 1921 р. остаточно
встановлено кордон між УРСР та Польщею. У міжвоєнний період Волочиськ
неодноразово змінював свій адміністративний статус, будучи районним
центром Кам’янець-Подільської, Вінницької областей, Проскурівської
округи.
Не оминули мешканців міста і району Голодомор 1932-1933 рр. та
роки сталінського терору. Від голодної смерті гинули сотні сільських
жителів. Особливо це стосувалося сіл Пахутинець, Яхновець, Кушнирівки.
Постраждало етнічне польське населення, яке звинуватили в приналежності
до фіктивної «Польської організації визвольної» і в 1936-1937 рр.
депортували сім’ями до Казахстану. Безневинні громадяни з різних верств
населення (селяни, партійні активісти, прикордонники, інтелігенція)
були страчені в застінках НКВС. Владою було розграбовано церковне
майно, в 1934 р. демонтовано Покровську парафіяльну церкву (1853-1860
рр.), храм св. Олександра Невського (1892 р.), спаплюжено католицький
тринітарський костел (1817 р.).
У вересні 1939 р. через Волочиськ перетнули кордон радянські
війська, а незабаром Західну Україну приєднано до УРСР. Місто
позбавилося статусу прикордонного.
З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі міста добровільно
записувалися на фронт. Окупаційний період приніс району збитки на суму
105 млн. крб. У Волочиську гітлерівцями було зруйновано, спалено або
підірвано більшість адміністративних будівель, закладів культури та
освіти. Фашистами розстріляно в районі 9297 мирних мешканців, 3932
людей вивезено на примусові роботи до Німеччини. Активно діяли
підпільні диверсійні групи у Волочиську (керівник – В.Ніжник) та
Фрідрихівці (М.Фузейн).
Місто було визволене радянською армією 17 березня 1944 р. в ході
Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції. Особливо відзначилися
частини 10 Уральського добровольчого танкового корпусу, що входив до
складу 4 танкової армії 1 Українського фронту. Нині у Волочиську по
вул.Лисенка встановлено пам’ятний знак на честь визволителів –
самохідну артилерійську установку на п’єдесталі. Вулиці районнного
центру названо на честь героїв Великої Вітчизняної – Уральських
танкістів, Чесака, Галі Гордієвич, Семибратова. Нині в районі є 26
братських могил, де лежать у вічному спокої понад 3000 солдатів і
офіцерів. Четверо жителів краю були удостоєні звання Героя Радянського
Союза (А.Атаман, Ц.Маліновський, А.Мальон, П.Скалацький), ще шестеро
одержали цю нагороду за визволення Волочищини.
У післявоєнний період містечко відбудовується. Село Фрідріхівка
та Волочиськ об’єднуються в один населений пунт. Із утворенням у 1954
р. Хмельницької області Волочиськ входить до її складу, а 1970 р.
офіційно отримує статус міста. Велику роль у розбудові та осучасненні
районного центру зіграла діяльність першого секретаря райкому партії
(1965-1972), Героя Соціалістичної праці Макара Івановича Починка. В цей
час побудовано машинобудівний завод, плодоконсервний та маслосирзаводи,
трикотажну фабрику, 2 просторі бібліотеки, будинок культури,
багатоповерхову школу, лікарню та поліклініку, 2 дитячі садки, музичну
школу. Місто газифікується, прокладається каналізація і водопровід.
Пройшовши період економічної стагнації, місто зберегло
поступальний розвиток на сучасному етапі. Флагманом промисловості
Волочиська сьогодні є машинобудівний завод, філія ВАТ «Мотор-Січ»
(м.Запоріжжя), що займається виробництвом комплектуючих деталей для
авіаційної промисловості. В 2000-2002 рр. у парковій зоні, на місці
колишнього поміщицького маєтку було відкрито санаторій «Райдуга» ВАТ
«Мотор-Січ» на основі стаціонарного родовища мінеральних вод типу
«Нафтуся».
Волочиськ пишається своїми творчими здобутками. В РБК «Гармонія»
діють художні колективи, що носять ім’я Народних, відомі далеко за
межами Хмельницької області, – аматорська хорова капела «Мелос»,
аматорський хор ветеранів війни та праці, аматорський хор «Подільське
намисто», ансамбль козацької пісні «Збручани», ансамбль бального танцю
«Перлина», ансамбль народного танцю «Надзбручанка». Одразу троє
волочисців – Ц.Зюлковський, А.Поліщук, М.Чепелюк – отримали звання
«Заслужений працівник культури».
Містечко Волочиськ згадується в таких творах художньої
літератури як оповідання «Аріадна» А.П.Чехова, повість «Літо красне»
Шолом-Алейхема, романи «Походження бравого солдата Швейка» Я.Гашека,
«Вогнем і мечем» Г.Сенкевича, нарисі «Вздовж австрійського кордону»
В.Крестовського, щоденниках М.Пришвіна та А.Цвєтаєвої (сестри поетеси).
Тут у різний час перебували І.Франко, Л.Українка, П.Чубинський, цар
Микола II, В.Винниченко, В.Чапаєв, М.Калінін, М.Хрущов.
У 1908 р. засновано волочиське земляцтво у США, в м. Спрінгфілд
біля Нью-Йорка існує пам’ятник розстріляним волочиським євреям.
Уродженцями міста були: доктор медицини, засновник курорту в Куяльнику
Е.Андрієвський; контр-адмірал, командуючий флотилією Північного
Льодовитого океану Л.Іванов; бригадний генерал Франції, командор ордена
Почесного Легіону С.Андоленко; німецький та американський біохімік
С.Рапопорт; американський художник-авангардист Б.Марго; російський
музикознавець Л.Кулаковський; письменник-публіцист та літературознавець
І.Дузь; Народний художник України І.Тартаковський; засл. артист України
Ю.Федоров; лауреат Державної премії ім.Шевченка , композитор
В.Гронський; відомий скульптор по дереву В.Лупійчук; багаторазовий
чемпіон світу з греблі В.Вешко. Довгий час у Волочиську працював укр.
письменник-сатирик, головний редактор журналу «Перець» І.Сочивець;
проживала організатор Червоного Хреста УПА, багаторічна борець за
національну ідею К.Зарицька. Волочиський край є батьківщиною маршала
артилерії СРСР Ю.Бойчука (с.Юхимівці), академіка НАН України, історика
В.Смолія (с.Авратин), всесвітньовідомої камерної співачки, народної
артистки України О.Басистюк (с.Поляни), народного артиста України
М.Мозгового (с.Сарнів), лауреата Державної премії ім. Шевченка,
письменника В.Маняка (с.Криштопівка) тощо.
МАТУСЯК Володимир, історик-краєзнавець.
|
